Відомий громадський діяч та журналіст Олексій Подольський на своїй сторінці Фейсбук виступив з новою інформацією стосовно екс-офіцера СБУ Устименка. Того самого Устименка, якого зафіксувала камера спостереження за день до вбивства Павла Шеремета, і того, що ніяк не може прибути на допит до ГПУ.

О. Подольський наводить історичні паралелі з 2000 роком, вказуючи на можливу участь офіцера СБУ Устименка у замовному вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе та набагаторічну його службу на теренах переслідування справжніх патріотів України.

«ВИ ВІРИТЕ У «ЧАРІВНІ» СПІВПАДІННЯ?

Особливо коли мова йде про злочини українських президентів?

Почну з головного.

Прізвище працівника СБУ – Устименка – документально з’явилося у справі Гонгадзе ще 16 років тому: у 2001 році.

З’явилося у протоколах допитів у ГПУ від 26 січня 2001 року свідків Олексія Подольського і Ганни Подольської (моя дружина).

А затим по-порядку.

Тепер доказово, документально і неспростовно доведено, що моєму викраденню і катуванню передувала ретельна підготовка. Як з’ясувалося для скоєння подібних злочинів (де не лише я, Олександр Єльяшкевич, а і вбитий Гонгадзе були лише черговими і далеко не останніми епізодами), в надрах команди Кучми існувала напівлегальна силова структура. Туди ще у першу каденцію Кучми були кооптовані «перевірені» кадри виконавців: з міліції, СБУ і прокуратури. А координував цих людей і організовував зачистку опозиції той самий генерал Фере, що за СРСР виконував функції таємного провокатора і ката дисидентів і українських патріотів ще при Щербицькому. Той самий Фере, що згодом у відставці мав свій офіс за 15 метрів від офіційної приймальної українського президента Л. Кучми. Той самий Фере, якому завдячують своєю блискавичною кар’єрою - «з грязі у князі» - не лише Міністр Кравченко і генерал Пукач, а й цілий натовп керівників і виконавців силової команди Януковича, яких не важко помітити і тепер - у оточені Порошенка.

21 січня 2001 року я був вперше викликаний у ГПУ. Мене викликали як свідка. Викликали вимушено – у наслідок міжнародного резонансу, що мала ця справа. Напередодні зразу кілька іноземних ЗМІ взяли у мене інтерв’ю. (Українські журналісти зрозуміло взагалі не цікавилися моїм епізодом аж до 2005 року, і як це не дивно фактично ігнорувала інформацію про мене навіть Українська правда Олени Притули і Сергія Лещенко). У цих інтерв’ю я повідомив не лише про обставини самого викрадення і катування, а й про ті деталі, що безпосередньо передували цьому злочину. Деталі, що підтверджували причетність силових структур.

Зокрема йшлося про епізод з офіцером СБУ Устименко (про інші обставини я вже писав, але буде і далі).

25 травня 2000 року – за два тижні до мого викрадення – до музею «Спадщини» (філіал музею Києва) прийшов молодий хлопчина, що показав директору музею В. Тихенку посвідчення з прізвищем Устименко. Він почав розпитувати наляканого діяча культури, але дуже специфічно - лише про мою дружину – наукового співробітника цього музею. Цікавила його виключно політична і громадська позиція і діяльність моєї дівчини, її зв’язки з «Українською перспективою» і об’єднанням «МИ», причетність до розповсюдження публікацій цих організацій. Докладно поцікавився він і про мене. Тоді попросив Володимира показати йому Ганну Подольську. Директор слухняно викликав її у кабінет. Офіцер довго з багатозначної міною таємничості, але мовчки розглядував здивовану такою мізансценою Подольську. Коли ж Устименко пішов, зверхньо кивнувши лише директору, що схвильовано йорзав на краю стільця, Ганночка спитала: «Володя, що це було?». І тут з Тихенком сталась істерика: «Нас всіх посадять! Із-за тебе! За твого Олексія!». Справедливість вимагає загадати, що під столом і у шафах моєї дружини дійсно не переводилися пачки листівок і газет, які вона регулярно передавала десяткам активістів для розповсюдження Печерськом: метро Арсенальна, Кабмін, АП, Верховна Рада, ГПУ тощо. Інтенсивність цієї істеричної паніки після «профілактики» СБУ ви зможете уявити, лише якщо візьмете до уваги особистість Володимира Олександровича, який студентом у 70-ті за перспективу партійного квитка КПРС лоялив добровільними комсомольськими оперативними загонами. Ходив штатним понятим на обшуки і арешти славетних українських шестидесятників.

Цікаво, що слідчий у полковничих погонах такий собі В. М. Рикун, що тоді мав посаду цілого заступника слідчого управління ГПУ, категорично відмовився записувати цей епізод у протокол мого допиту. Мовляв це не стосується справи. Сперечались протягом години. Я відмовився без цього Устименка підписувати протокол. Із зубним скрипом від додав одне речення з цим прізвищем. І відразу викликав на допит мою дружину.

Та підтвердила цей епізод. Але слідчий замість того, аби оформлювати протоколом її покази, ледь не з порогу почав їй погрожувати кримінальною відповідальністю. Ці грізні крики слідчого, його хамська брутальність і сльози моєї розгубленої дівчини лунали так голосно, що були чутні у кінці коридору, де чекав на дружину. Я був змушений навіть увірватися у кабінет, аби припинити цю психологічну екзекуцію і захистити кохану.

Але і це не все.

Цей самий Рикун, якого сучасні ЗМІ характеризують як давнього протеже Віктора Шокіна і Олексія Баганця – такого собі прокурорського бійця для «вирішення питань», звісно ж Устименка не знайшов.

Як це йому вдалося?

По-перше, він зі стелі вигадав Устименку ініціали, яких не було ані у моїх показах, ані у показах дружини.

По-друге, він направив запроси не в СБУ, а у МВС. Та ще й не в управління кадрами міністерства, а у Печерський райвідділ міліції.

Зрозуміла відповідь Печерського околотку, що такого Устименка з такими фальшованими ініціалами там немає, і ніколи не було. Єдине, що викликає навіть не гнів, а сміх: міліція відповіла офіційним документом на кілька днів раніше, ніж був написаний і відправлений прокурорський запит.

Ви думаєте, що ця історія є чимось ексординарним? Навпаки - це незначна дрібничка. Таких епізодів фальшування слідства, відвертих підлогів і фабрикацій у справі навіть не сотні – тисячі. Саме із-за цих «білих ниток» її ховали від суспільства за грифами «таємно» і розглядали у закритих засіданнях суду. Мова йде про те, що злочином було не лише вбивство Гонгадзе, а є само слідство по цьому вбивству, злочином був і судовий процес у Печерному суді, і апеляційний розгляд колегії Гадія, і сучасний саботаж Луценка. А об’єднують всі злочини їхні замовники, насамперед - сам Кучма, але ж і українські президенти, що по-черзі: Ющенко, Янукович, Порошенко - замовляють прокурорам і суддям фальшиву музику, замовляють і власноруч диригують, аби врятувати свого Хрещеного батька української корупції від справедливої кари за відрізану голову Георгія.

Я не знаю чи у справі Шеремета випадково з’явився саме той офіцер СБУ Устименко, що лазив по музеях з гебешною профілактикою, що готувала замовне насильство Кучми у 2000 році. Можливо це інша людина. Але моя дружина з великою вірогідністю впізнала на відео цього легеня, її сумніви пов’язані лише з тими 17 роками, що минули і змінили зовнішність, а також якістю відео, яке вона переглядала з монітору.

Я, Боже упаси, не висуваю жодних версій вбивства Шеремета, я про це нічого не знаю глибше того, що знають всі українці.

Але я би застеріг всіх від гіпнозу тих свідомих маніпуляцій, коли злочини українських можновладців гамузом і без доказів списують лише на руських дияволів.

Повірте, вітчизняні владні бандити відрізняються від Путіна зовсім не українським патріотизмом, який і для них є лише маскарад. Мова йде лише про кваліфікацію і професіоналізм.

Повірте, факт того, що Путін – серійний вбивця, зовсім не означає, що вбивцею не можуть бути українські президенти, як того намагаються нас переконати медіа-шлюхи з їхнього оточення.»

Олексій Подольський, сторінка Фейсбук

You have no rights to post comments