Воскресенье, июля 12, 2020

afganciДвадцать семь лет минуло с того дня, когда последний советский воин покинул пределы Демократической республики Афганистан.

В той бессмысленной десятилетней войне погибли 2378 украинских парней. В три раза больше стали инвалидами. Это наш украинский счёт тем безумцам из «кремлёвских старцев», что ради мнимого подъёма патриотизма советского народа решились на «маленькую победоносную войну». Цена той потешной забавы – 15 тысяч лучших сынов той многомиллионной «дружной семьи народов СССР» и полтора миллионов жителей Афганистана.

Через Афганистан прошёл каждый пятый воин Советской армии. Тогда 160 тысяч украинцев и 306 тысяч россиян без страха и упрёка плечом к плечу до конца исполняли свой патриотический долг. Были одним боевым братством.

Как так могло случиться, что спустя четверть века боевые побратимы не обнимаются и не пьют поминальные горькие солдатские сто грамм, а смотрят друг на друга сквозь прорезь прицела? Та война не была нужной никому из них. Не нужна и эта!

Нет, не наши ветераны-«афганцы» пришли убивать россиян. Это российская «десантура» снова позволила себя одурачить и навалилась на нашу землю ради мнимого «спасения угнетённого русского населения и носителей русского языка». Снова убивают и гибнут сами. До них не доходит, что среди тех, кто стоит против российской агрессии, половина носит русские фамилии и большинство говорят по-русски.

Их сегодня немало и среди нас – тех, кто в тупой и слепой вере исповедуют «Русский мир» и ратуют за возраждение Российской империи или СССР. Сколько ещё жизней украинских солдат в захватнических империалистических войнах они хотят? Россия всё время воюет: война на Кавказе, Крымская война, турецкие компании, Русско-Японская война, Российско-немецкая империалистическая, Халхин-Гол и Хасан, Вторая мировая, советско-китайский конфликт и Афганистан. Десятки миллионов жизней! Сотни миллионов исковерканных судеб и порушенного семейного счастья! И ради чего? За веру, царя и отечество? За родину, за Сталина? Да хватит уже!.. И вот что – БОЛЬШЕ МЫ НЕ БРАТЬЯ!

Однако наша любовь и уважение к тем, кто навсегда остался молодым и к тем, кто добавил к званию воин-интернационалист приставку – ветеран, с годами не иссякает. Мы чтим подвиг тех парней и девчат из 80-х.

Сегодня тысячи людей пришли с благодарностью к мемориалам павшим воинам-афганцам и к их могилам, чтобы ещё раз поклониться и склонить голову перед памятью их беспримерного мужества.

В этой связи приводим полностью без правок и сокращений текст выступления председателя Михайловськой районной территориальной организации союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) А.Ф. Тарасенко. Лучше, пожалуй, и не сказать…

ЩЕ ДОВГІ РОКИ ТУРБУВАТИМУТЬ СОЛДАТА ВОЄННІ РАНИ...

15 лютого 1989 року - подія, що поставила крапку у злочині радянського керівництва, яке під лозунгом допомоги братньому афганському народові майже 10 років вбивало молодих хлопців: українців, росіян, казахів, білорусів та інших. Радянська пропаганда цю війну в Афганістані підіймала на щит перемоги, і люди свято вірили, що так треба. Треба допомагати сусідам боронити свою землю. Радянська армія втратила майже 15 тисяч воїнів, з них - 2378 українців.

Михайлівщина теж понесла втрати.

afgan

Загинули Віктор Гнідий і Віктор Зобнін. Велика кількість людей повернулася з війни інвалідами. Таких на михайлівській землі 19 воїнів. Зараз багато хто ставить собі запитання - кому ця війна була потрібна? Чому обливалися слізьми матері, не дочекавшись своїх синів? Так розпорядилася доля... І радянське керівництво, яке менше всього думало про простих людей. Про тих молодих чоловіків, які кропили своєю кров’ю чужу землю. Але вони були героями, бо солдат - це той, хто виконує наказ командира і чітко діє згідно зі статутом.

15 лютого 1989 року ніхто з керівників країни навіть не вважав за потрібне бути присутніми при поверненні на Батьківщину своїх солдатів, чим продемонстрували байдужість до них і до армії. Вирушаючи з Афганістану, армія забирала з собою всі встановлені в місцях загибелі (самими солдатами) скромні обеліски полеглим товаришам, щоб над їхньою пам’яттю не глумилися душмани. У день річниці виведення військ з Афганістану ми низько схиляємо голови перед нашими героїчними військовими, лікарями і медсестрами, які своїм талантом і самовідданістю лікували в шпиталях тисячі солдатів і офіцерів. Так закінчилася ця важка і довгі роки засекречена війна в Афганістані.

Повернувся з війни воїн. А що чекає на нього... Психологічні та фізичні травми, отримані на війні, ламали їхнє майбутнє. За 27 років після війни тільки у Михайлівському районі померло 17 воїнів-інтернаціоналістів. Їхнє життя теж забрали нікому не потрібні локальні війни. Ще довгі роки турбуватимуть солдата воєнні рани...

До останнього часу участь Радянського Союзу в локальних війнах і воєнних конфліктах за кордоном замовчувалася. Вона вважалася, та й досі вважається, темою непопулярною. За брехливими радянськими лозунгами «боротьби за мир» стояла агресивна військова машина, що ніколи не відступала від ідеї «світової революції», тобто роздмухування військових конфліктів по всьому світу. Путінський режим продовжує агресивну радянську зовнішню політику.

Чверть століття минуло, але як важко зараз відчувати, що історія повторюється, бо знову воїни виконують накази керівництва, вбиваючи своїх братів на Донбасі, кидаючи бомби на Сирію. Різниця тільки в тому, що путінський режим таємно ховає воїнів, а вбиті солдати для них не є героями, а просто «двохсотим вантажем». А це ще більший цинізм влади, ніж у радянські часи.

А ми повинні пам’ятати всіх тих, хто загинув, виконуючи свій військовий обов’язок, не тільки в афганській, а й у всіх війнах: і в Другій світовій і локальних. Повинні пам’ятати таких як Петро Козарик - житель Роздолу, який у 1968 році загинув у Чехословаччині, бо треба було захищати радянську ідею Світової революції. Та тисячі інших воїнів, які віддали своє життя у різних куточках земної кулі.

У 2014 році скорботний загін михайлівчан-героїв поповнився іменем Миколи Олександровича Прохорова, учасника антитерористичної операції на Донбасі. Микола захищав свою рідну Батьківщину як і тисячі його побратимів. На нього чекала дружина і донька, рідна ненька, але він виконав свій обов’язок солдата і пішов у вічність юнаком.

kolia_prohorov

Нічого немає на цій землі святішого, ніж покласти свою голову за своїх ближніх. Але ж і ближні повинні берегти пам’ять про героїв, які віддали за них життя.

Сьогодні тисячі українських воїнів щоденно, ризикуючи своїм життям, захищають нас від ворогів. Кожна хвилина для них може стати останньою, і нехай там, на полі бою, вони відчувають нашу підтримку і мають сили витримати і вижити у цій братовбивчій війні. Завершити хочеться словами невідомого автора, який звертається до всіх воїнів, які були учасниками різних війн і зараз продовжують боронити свою землю.

А ти живи, живи, герой і брат, великий воїн і солдат - за всіх, хто не прийшов назад з війни, з безодні живи, живи - на цій землі - святій і рідній Україні...

О.Ф. ТАРАСЕНКО, голова Михайлівської районної територіальної організації спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

You have no rights to post comments