У середу вранці в результаті вибуху машини загинув відомий журналіст Павло Шеремет.
За інформацією УП, машина вибухнула на розі вулиці Богдана Хмельницького та Івана Франка навпроти ресторану МкДональдс.
Ця машина належала керівнику "Української правди" Олені Притулі, але її в машині не було.
Вибух стався о 7:45 ранку, коли Шеремет їхав в машині.
На місце прибула поліція.
Станом на 8:50 на місце прибула глава Національної поліції України Хатія Деканоїдзе.
Павел Шеремет народився і виріс в Білорусі. Прийшов у журналістику із банківської справи.
Працював на Білоруському телебаченні та ОРТ. Через конфлікт з режимом президена Лукашенка, арештів та засудження до умовного строку, Шеремет переїхав в Росію, де працював на ОРТ. Був ведучим головної новинної програми Росії "Время".
Останні п’ять років Шеремет жив в Україні, працював журналістом в "Українській правді" та ведучим на різних каналах телебачення і радіо.
Оксана Коваленко, УП
Комментарии
Ясно одне: це був акт або помсти або залякування. Або того й іншого разом взятого. Змусити громадян боятися. Змусити журналістів замовкнути. Змусити владу нервово і розгублено панікувати, констатуючи власну безпорадність.
"Сьогодні у мене був дуже тривожний сон. Прокинулась о 5.30 ранку і потягнулась до комп’ютера. Жахлива новина засвітила вибухом ще темну кімнату. Вбили Павла Шеремета. Передчуття матеріалізувались і на мене хлинула хвиля важких відчуттів та спогадів. Саме так 16 років назад я прокинулась з усвідомленням, що сталось щось жахливе і безповоротне. Пропав Ґеорґій.
Наші життєві шляхи з Павлом пересікались багато разів. Я пам’ятаю, як у липні 2000 у Білорусі викрали Дмитра Завадського, оператора і друга Шеремета. Пам’ятаю сльози на витонченому обличчі зовсім юної дружини Дмитра Завадського у Страсбурзі та Варшаві, де ми пересікались постійно, шукаючи справедливості для своїх чоловіків. Згадую намагання Шеремета знайти друга. Все було марно.
Вже перебуваючи у Вашингтоні ми нарешті познайомились з Павлом. Це сталось тут в коридорах «Голосу Америки». Ми привітались, ніби старі друзі з глибоким розумінням переживань і сумної боротьби один одного.
Він знав ціну життя і ціну свободи та можливо тому намагався радіти кожному дню. Він був веселий і приємний, весь час жартував і спонукав вас усміхатись і тішитись життям.
Наша остання зустріч була пов’язана знову з сумними обставинами. Він написав мені, коли ми з дітьми були в дорозі до Києва на похорон Ґеорґія. Він просив прийти на радіо, поговорити про це все. Я не могла. Мені було важко і боляче в ті дні спілкуватись з журналістами. Я відмовилась. Він зрозумів. Потім вже під час похорону стояв біля розритої могили поряд, з великим вінком від «Української правди». Шепнув мені на вухо: «Я тут постою, потурбуюсь про дітей». Це були його останні слова, які закарбувались мені в пам’яті.
Його вбили демонстративно, і знову закрутився вирій - заяви правоохоронців, влади, західних дипломатів та посадовців. Розслідування, версії, здогадки та підозри. Я лише сподіваюсь, що цього разу завершення цієї трагедії буде мати швидший і кращий кінець. А Тобі, Павле – земля пухом! Ми Твої друзі та колеги в скорботі."
Чи усвідомлюють мільйони українців, що від їхньої спроможності зберігати спокій та здоровий глузд залежить доля їхньої Батьківщини? Від відповідей на ці питання залежить надзвичайно багато для України та десятків мільйонів її громадян.
RSS лента комментариев этой записи