Сто років тому – 6 грудня 1917 року – фінський парламент (Едускунта) проголосив незалежність Фінляндії. Українська Центральна Рада вдалася до такого кроку через півтора місяці, проголосивши незалежність Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Утім, на відміну від українців, фіни тоді змогли не лише проголосити, але й відстояти свою незалежність.
Безперечно, велике значення мало те, що Велике князівство Фінляндське зберігало внутрішню автономію у складі Російської імперії, маючи власні органи влади. Натомість Україна свої автономні права втратила на межі XVIII-XIX століть. Тож, у процесі державного становлення фінам не доводилося починати з нуля.
Та все ж, сто років тому свої козирі були і в України. Скажімо, влітку 1917-го російський Тимчасовий уряд розігнав Едускунту після ухвалення закону про владу, за яким російське втручання у фінські справи обмежувалося зовнішньополітичними та військовими питаннями. У відповідь будівлю парламенту захопили російські солдати. Водночас у Петрограді змирилися із автономією України, яку проголосила Центральна Рада і навіть визнали створений нею уряд – Генеральний секретаріат – крайовою владою. Адже Центральна Рада спиралася на численні українізовані збройні частини, тоді як фінська Едускунта такого аргументу в суперечці із Петроградом на той час не мала.
Більшовики, захопивши владу, попервах визнали як Центральну Раду, так і Едускунту та сформовані ними уряди. Та водночас і у Фінляндії, і в Україні місцеві більшовики за підтримки з центру створювали загони червоної гвардії та готувалися до захоплення влади.
Фінський шлях до незалежності
Тривалий час поширеною була думка, ніби Фінляндія отримала незалежність наче автоматом – мовляв, глава більшовицького уряду Ленін «подарував» її фінам. Насправді, все було не так просто і не так однозначно. «За» відповідне рішення проголосувало 100 депутатів фінського парламенту, натомість 88 були «проти». Загалом, праві та центристи мали 102 мандати проти 92 у соціал-демократів, які здебільшого орієнтувалися на російських більшовиків. Хоча влада була в руках коаліції правоцентристів, ліві готувалися до перевороту. До того ж, визнавши незалежність Фінляндії, більшовицький Раднарком не поспішав виводити російські війська з її території. Зрештою, під боком була більшовицька «колиска революції» – Петроград.
Тож, як оцінював тодішню ситуацію творець і головнокомандувач фінської армії генерал Карл Густав Маннергейм, «питання не в тому, чи буде Фінляндія втягнута в революцію, а в тому, коли це станеться». І справді, вже 27 січня 1918 року фінські червоногвардійці взяли під контроль Гельсінкі, а невдовзі – майже весь південь країни. Радикальне крило фінських соціал-демократів створило власний уряд. Відтак почалася короткотривала (27 січня–16 травня 1918 року), але кровопролитна фінська громадянська війна, де «червоних» підтримувала більшовицька Росія, а «білих» – Швеція та Німеччина.
Переваги розвинутого парламентаризму
Фіни йшли до незалежності послідовно і проголосили її свідомо. Натомість в Україні проголошення незалежності стало вимушеним кроком. Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.
На відміну від Центральної Ради, у фінському парламенті сформувалася поміркована більшість, яка не змагалася із більшовиками в радикалізмі. Едускунта була більш представницькою, оскільки її обирали на загальних виборах. Натомість Центральну Раду формували в умовах революції шляхом делегування представників соціалістичних партій (найбільше місць отримали соціал-демократи та соціалісти-революціонери), різних організацій та спілок. Представників правих сил у ній взагалі не було.
У Фінляндії відбулася «спайка» між політиками і генералітетом, який взявся за створення фінської армії. В Україні політичне керівництво фактично відштовхнуло вищий офіцерський корпус, роблячи ставку на молодших офіцерів – активістів революційних партій. Тож, в умовах війни з більшовиками фіни на базі добровольчих збройних загонів – шюцкору – створили регулярне військо. Натомість українські політики повели справу до знищення регулярної армії та її перебудови на добровольчих засадах.
Попервах фінам було складніше, ніж українцям. Наприкінці 1917 року в 3-мільйонній Фінляндії налічувалося близько 30 тисяч червоногвардійців та трохи більше шюцкорівців. Натомість майже у 30-мільйонній Україні нараховувалось десь 40 тисяч червоногвардійців і понад 100 тисяч вояків армії УНР. Утім, на межі 1917-1918 років керівництво УНР зробило для розвалу українського війська не менше, ніж більшовики.
Зазнавши поразки, Центральна Рада змушена була просити про допомогу в Німеччини та її союзників. В Україну прийшла 240-тисячна німецька армія (разом з австро-угорськими військами – близько 400 тисяч). «Ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально», – зазначав із цього приводу діаспорний історик Іван Лиск-Рудницький. Адже німецькі генерали втручалися в українську політику, виходячи з власних інтересів.
Натомість у Фінляндії на базі добровольчих загонів створили регулярні збройні сили. Тож, німецька допомога їй обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом. Німці не мали вирішального впливу на подальший розвиток подій у Фінляндії.
Мистецтво компромісу по-фінськи
Однією з причин української поразки стало невміння українських керманичів домовлятися. Попервах, наприкінці 1917-го Володимир Винниченко вижив Симона Петлюру із Генерального секретаріату. Потім, на початку 1919-го Петлюра вижив Винниченка із Директорії УНР. Свої зусилля вони об’єднали хіба в боротьбі проти гетьмана Скоропадського, який також не виказав майстерності політичного компромісу. Все це мало катастрофічні наслідки для української національно-визвольної боротьби.
Між тим, фінські керманичі виказали значно більше вміння йти одне одному на поступки. Так, у генерала Маннергейма склалися непрості відносини із політичним керівництвом. Під час громадянської війни він був категорично проти запрошення німецьких військ, запевняючи главу уряду Пера Свінхувуда, що Фінляндію можна відстояти власними силами. Однак всупереч цьому уряд таки попросив про німецьку військову допомогу. Обурений Маннергейм хотів подати у відставку, але не став цього робити і мовчки проковтнув образу. Проте німецьке втручання обмежилося невеликим контингентом, який номінально був підпорядкований фінському командуванню.
Невдовзі на засіданні уряду Маннергейму повідомили: відтепер фінська армія формуватиметься під контролем німецьких офіцерів, а офіцерів зі Швеції зажадали прибрати з фінської служби. У відповідь обурений Маннергейм заявив, що армію створив і привів до перемоги він, а не німці. Того ж дня він подав у відставку, а наступного – виїхав з країни.
Утім, коли в жовтні 1918 року стала очевидною скора поразка Німеччини у Першій світовій війні, фінська влада згадала про Маннергейма. Попервах йому запропонували стати спеціальним представником Фінляндії у Франції та Великобританії. І коли він зумів порозумітися із державами-переможцями, то скомпрометовані співпрацею із німцями можновладці з власної ініціативи передали йому вищу владу.
Коли 22 грудня 1918 року Маннергейм повернувся до Фінляндії, то нового главу держави зустрічала почесна варта, на чолі якої в мундирі сержанта стояв екс-глава – Пер Свінхувуд. «Мало хто міг би так по-чоловічому повестись у такій ситуації», – згадував із цього приводу вражений Маннергейм.
Нічого подібного українські керманичі одне одному не продемонстрували – ні тоді, ні тепер.
Автор: Дмитро Шурхало
Джерело: radiosvoboda.org
